Слово як магія, або післясмак Всеукраїнського диктанту національної єдності

Цьогоріч Радіодиктант національної єдності точно не залишився непоміченим. І мені дуже прикро за те, що така прекрасна ініціатива здійняла стільки галасу і принесла негатив для багатьох.

Щороку я обов’язково знаходжу час, щоб долучитися до написання Радіодиктанту - часто разом з учнями та колегами, за шкільними партами, як у  старі добрі часи. Це не просто участь у заході - це моя маленька традиція. З щемким хвилюванням, знайомим ще зі шкільних років, з гарним настроєм і вірою в те, що мова нас справді єднає.

Мені сподобався текст, який цьогоріч підготувала Євгенія Кузнєцова. Такий собі життєствердний, теплий і навіть трохи сонячний. Про те, що треба жити - не колись потім, а просто зараз. Щодня, щохвилини. Помічати життя довкола, любити його і себе в ньому. Текст, який змушує задуматися про важливе.

Я не хочу коментувати начитку диктанту. Я б не зробила це краще. Цей допис не про критику.

Я насправді дуже поважаю Наталію Сумську - вона чудова акторка, і я щиро захоплююся її талантом. Скажу лише одне: кожен має робити те, що він уміє робити добре. Кожен важливий на своєму місці. І кожна важлива справа потребує підготовки.

Учитель готується до уроку.
Актор - до ролі.
Диктор - до ефіру.
Це не дрібниці, це повага до справи, якою живеш.

Попри все, цьогорічний диктант не змінив мого ставлення до цієї традиції. Наступного року я знову візьму ручку, зручно сяду поряд зі своїми учнями та колегами і писатиму. Бо треба жити. Треба бути. Треба вірити. Треба любити Україну і українське у всіх його проявах.

P.S. Диктант я встигла написати. Мабуть, там є помилки, але хто з нас бездоганний?